Шекспiр. Сонет 7

Sonnet 7 by William Shakespeare

Lo in the orient when the gracious light
Lifts up his burning head, each under eye
Doth homage to his new-appearing sight,
Serving with looks his sacred majesty;
And having climbed the steep-up heavenly hill,
Resembling strong youth in his middle age,
Yet mortal looks adore his beauty still,
Attending on his golden pilgrimage:
But when from highmost pitch, with weary car,
Like feeble age he reeleth from the day,
The eyes (fore duteous) now converted are
From his low tract and look another way:
So thou, thyself outgoing in thy noon,
Unlooked on diest unless thou get a son.

Шексп?р. Сонет 7
(за мотивами)

Коли св?танок будить сонний св?т,
рад?ють люди, сонячне р?здво
в?тають щиро, шлють йому прив?т,
осп?вують небесне божество…
Аж ось в зен?т? сонце золоте…
Несеться люд в об?ймах метушн?,
лиш зр?дка споглядаючи на те,
як бог мандру? небом на кон?…
А ввечер? св?тило вже слабке,
воно змарн?ле, сили в н?м нема…
В журб? веч?рн?й темне щось й важке,
ц?кавить мало нас н?чна п?тьма…
Не будь цим сонцем, стануть хай сини
окрасою тво?? сивини…